Якось сумно на душі.... У такі моменти починаєш думати, що життя не така і гарна штука. Вона повна банальностей, занудства, правил. Читатиме це хтось чи ні - неважливо. Головне, що я випишусь і мені стане легше (надіюсь).
Мені подобається хлопець, що учиться зі мною в одному навчальному закладі.
Як його описать? Ну от: очі карі, чорні брови, смугла шкіра, грецький профіль, високий... широкоплечий.... ах. І як людина теж непоганий: добрий, може допомогти, коли треба, смішний, з гарним почуттям гумору.
Не знаю, що робити. Останнім часом відчуваю себе маніяком - розраховую час, щоб іти з ним разом в технікум, зовсім випадково ходжу коридорами, де він стоїть та і багато чого іншого.
Ну і от скільки почуттів переповнює, я б про це говорила цілими днями, та одна проблема - нема з ким. Ні, друзі в мене є. Хоча більшість скоріше так, товариші. Є ще одна людина, з якою я про таке загалом і говорю, але я не знаю, чи можна їй довірять. Я так боюсь, що вона мене зрадить, унизить перед усіма, розтопче, що з мене всі будуть сміяться.... Да, я параноїк. Я боюсь, не дивлячись на те, що в мене на це нема ніяких підстав.
Є ще одна подружка, я б сказала, найкращий друг. Я можу їй довірить все. Я знаю точно, що вона нікому ніколи цього не розкаже. Ніс скільки всього поєднує, що я навіть уявити цього не можу. В кінці-кінців, я навіть на неї сердиться не можу - ходить возмущаться - да, а сердиться - ніколи! Та от одна проблема: в нас не прийнято про таке говорить. Хоча часом мені цього так не вистачає, бо вона єдина людина, яка просто мусить мене зрозуміть.
@настроение:
